...А музика щемна в крові розгалузила стебла - 
Крізь неї текли голоси із таких нетутешніх узвиш! 
І що Вам ця жінка - ніколи в повіках не терпла,
Ніколи на підняті плечі Ви їй не накинете вірш!
...А губи ламаються, й дробиться, кришиться простір,
А дні налітають, а дні стугонять, як вокзал...
О, що Вам ця жінка - та, власне, й не жінка, а острів: 
До неї плисти по диму через цілий прокурений зал... 
- Одна по одній, наче вікна, чужі відціловані руки 
Згасають у сутінках пам'яти - не зачеплюсь!
навіщо ж ця жінка, чиясь несхолоджена мука, 
Щоразу приходить під цей переплаканий блюз? - 
І плавляться в кутиках рота, із присмаком сліз і ванілі, 
Слова - привітання? прощення? - й лоскочуть, неначе вода... 
Ви все ж пригадайте, Ви щось їй таки завинили! - 
І жінка підводиться, й хустка з плечей опада... 
Повз столики у силуетах, сутулих, мов скинуті пальта, 
Метнете їй погляд, обвивши круг стану кільцем, - 
На сизому склі, де, як відблиски, міняться пальці, 
Проступить, нахилене в пальці їй, - Ваше лице... 
І жінка, відтрутивши келих, здивується: - Хто Ви? 
(Бо хто Ви їй, справді, - ні примха, ні доля, ні хист...) 
Та доки вона, доти Ви ще шукаєте слова - 
Як хвиля, високого слова - на ввесь її зріст. 

Оксана Забужко