Оксана Забужко
 
Западали шибки у мовчання і морок.
Ну кого під цю пору замислений сніг перестріне?..
Жінка мила під краном місяці і цитрини,
І сопів їй у спину чайник, самітній і хворий.
Перебирала цитрини — обережно, мов спомини.
Стуготіння плита голубими суцвіттями газу,
І гороло варення, розлите у співучі вази,
Сонцем пряним липневим, що у тілі щемить так оскомно.
Десь горталися вікна і двері , мов книги, —
А тут розпеклася до білого спіраль тишини в'юнка...
Намалюйте по пам'яті,
Намалюйте січневим снігом
Обличчя жінки, яка чекає дзвінка.
І озучте годинником, що невпинно хвилини губить,
Ці провалені в сутінь очі, німі і безвиразні,
Ці надламано-тонкі пальці в перстнях, немов у виразках,
Що об них так легко поранити губи,
Цей перебіг усмішок — мимобіжних, рваних, косих,
Настороженість рухів — повільних, зачаєних...
І цитрина до чаю,
І трошки одчаю —
Ну а так, поза тим, — то усе, як в усіх, як в усіх...
Вечоріли шибки, осяяні і печальні.
Ну кого під цю пору замислений сніг перестріне?
Жінка миє під краном місяці і цитрини,
І говорить їй в спину чайник, шепоче у спину чайник...