(із циклу поезій зі спеціями"Відтінки червоного".)

Дивишся як вона ніжиться у нього на плечі, як
обережно торкається щокою до шиї, засинає від
задоволення під
ритмічний стукіт його середньовічного серця...
Дивишся і тобі кортить запхнути їй у горлянку сотню мечів,
плюснути в обличчя кислотою, розірвати її милу, до нудоти
дитячу посмішку.
Господи, як  нестерпно...Відчувати себе настільки 
безпорадною, ніби це не просто ревнощі, а параліч душі.
Тобі насправді байдуже, що він зрадник.
Ти просто хочеш помститись їй.
Виїдаєш себе до живої плоті думками, хоча, усі
почуття давно як корозія на ключах від дому.
Неприємно пахнуть, мертві.
Якби можна було цю ненаситну  пам'ять
знищити, остаточно стерти...
Це коли зайвий раз вдягаєш наперсток,
щоб дошити нитками день і не поранитись.
Ти ховаєш свою неповноцінну лють десь
між зношеною білизною та поламаним кухонним краном.

Зазвичай, так буває, що поряд з ним одна(тепла, зручна, смачно готує,
шкіра у неї-білий мармур, груди наповнені спокоєм),
а  кортить кардинально іншу.
Щось на кшталт Лоліти Набокова, з якою він неодмінно погано кінчить.