Нiч яка мiсячна, зоряна, ясная! 
 Видно, хоч голки збирай. 
 Вийди, коханая, працею зморена, 
 Хоч на хвилиночку в гай. 
 Сядемо вкупочцi тут пiд калиною — 
 I над панами я пан! 
 Глянь, моя рибонько, — срiбною хвилею 
 Стелеться полем туман. 
 Гай чарiвний, нiби променем всипаний, 
 Чи загадався, чи спить: 
 Он на стрункiй та високiй осичинi 
 Листя пестливо тремтить. 
 Небо незмiряне, всипане зорями, — 
 Що то за божа краса! 
 Перлами ясними ген пiд тополями 
 Грає краплиста роса. 
 Ти не лякайся, що нiженьки босiї 
 Змочиш в холодну росу: 
 Я ж тебе, вiрную, аж до хатиноньки 
 Сам на руках однесу. 
 Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько, 
 Тихо — нi вiтру, нi хмар… 
 Я пригорну тебе до свого серденька, 
 А воно палке, мов жар. 
 Ти не лякайся, що можуть пiдслухати 
 Тиху розмову твою: 
 Нiчка поклала всiх, соном окутала, — 
 Анi шелесне в гаю. 
 Сплять вороги твої, знудженi працею, — 
 Нас не сполоха їх смiх. 
 Чи ж нам, окраденим долею нашею, 
 Й хвиля кохання — за грiх?