Чорна зоря арештантів висить угорі,
і стебла трави від нічного туману важкі й вологі,
і юний торчок дивиться на ліхтарі,
сидячи третю добу в обласній наркології. 

І доки сплять на матрацах брати-торчки,
доки прострілюють тишу старі пружини,
доки пливуть сновидінь золоті річки,
він співає тюремних пісень, не дотримуючись режиму.

І місяць ховається злодієм серед хмар,
і втирає сльозу найпохмуріший санітар,
заливаючись жовтим чаєм із сушених трав,
поминаючи добрим словом старий мінздрав. 

І він співає:
той, хто боїться, той зводить високі мури, 
Джа не вигадував для мене цю трудову терапію,
мудрості мені не добавлять жодні мікстури, 
я завжди буду робити лише те, що я вмію. 
Ніхто не скаже за мене мої слова.
Ніхто не зробить за мене мою роботу.
Час на волю, бо скоро почнуться жнива,
І тому сидіти мені тут, скажемо прямо, без понту.
І коли я вийду звідси, збиваючи вранішні роси,
і коли я прийду додому запашними полями,
старенька мама віддасть мені мої папіроси,
а друзі дитинства зійдуться з повними кораблями.
І ніч буде минати, і туга з нею,
і падуть вавилонські стіни, тюремні мури,
і йдучи до праці скошеною стернею,
будуть співати псалми втішені драпокури.

Ніч відійшла за мости, за темні горби,
із усім своїм крамом, з казенним своїм покривалом,
і радість росла, мов лісові гриби, 
над печальним торчком і розчуленим медперсоналом.

І слово правди здіймало своє крило.
І здіймало своє крило слово любові.
І сонце в зеленому небі на захід пливло.
І тягнулись за сонцем зернові та бобові.