називала рибою, не просила нічого взамін
тільки знати, що я десь є на оцьому світі 

світі білому, наче сіль тропічних морів, 
яка в’їдається в шкіру 
і жодною рідиною її не витравиш звідти

казала, що буде писати, не питала адреси, а втім
завжди присилала поштівку з якогось незвичного міста

де (на поштівці, тобто) руїни старих стін
чи страви місцевої кухні 
і кілька слів:
що скоро повернеться, що вже видно світло 
в кінці тунелю, і що це, безумовно, не поїзд

називала рибою 
казала, що дуже хоче торкнутись рукою

я не заперечував я чекав я навчився плавати

я вивчив напам’ять усі прибережні води 

я перестав виходити на берег, 
що її не проґавити,
а вона – не приходила
 
я забув, як це – розмовляти, і як це – дихати, 
врешті-решт я зробився рибою, 
мовчазною і сильною 

то якого такого милого 
якого такого милого
вона повернулася
і з води мене вийняла?