Прилітали два янголи рано в суботу, 
приносили пляшку з святою водою. 
Ми посідали спиною до роботи, 
і я їм розказав, 
                що хворію 
                            тобою. 
Нажалівся, що ввечері, десь о сьомій, 
починає дзеленькати в грудях дзвоник: 
я проганяю підпиту втому, 
і готуюсь до нічної, 
                       від тебе, 
                                оборони. 
Обходжу по колу свої володіння, 
виставляю варту і щиро радію, 
що не прокрадуться хтивою тінню 
про-тебе-спогади 
                  і на-тебе-надії. 
А стемніє – ховаюся в темному кутку 
і пробую не-про-тебе-з-собою складати 
слова, що оборону мою хитку 
захищають на підступах, 
як солдати. 

А затим опираюсь на підвіконня 
і гадаю: з якого ж сузір’я родом 
оті – із дитинства – Священні Коні, 
що часто паслись 
               за бабусиним городом. 
А хтось же править 
                  тими Кіньми й досі! 
Запитаюся в янголів... Ненавмисне... 
Або пошукаю в старенькій DOSi, 
бо від цього і Linux, і Windows 
висне. 

...А в неділю просипався вдосвіта-рано, 
і ходив до церкви ділитись словами: 
і текли вони з моєї сердечної рани, 
а люди в злагоді 
                     кивали 
                            головами. 
Й хилились перед Господом мої терези – 
Все ж то Йому видно з космічного трону! 
Що захищаюся від тебе – нетверезий, 
що святою водою 
                      кропив 
                              оборону. 

Отак і промайнули мої вихідні. 

А янголи з пляшкою прилітали й в неділю. 
І по черзі вмовляли, що треба мені 
блазнем-кобзарем ходити по Поділлю. 
Й тягти по-під вікна тужливий мотив – 
може добрі люди попросять до столу, 
де в кожній жінці ввижатимешся ти, 
і я опускатиму 
                  свої очі 
                           долу.