Про неї не напишеш книгу, її можна розбирати на цитати,
вона давно придумана історія - нічого не змінити,
залишиться лише уважно вивчати.
 
Читати її подумки та мовчки 
без субтитрів, антрактів й абзаців,
інколи з тривалими перервами, 
інколи пекучими моментами,
інколи великими жадними ковтками мяти. 

Дізнатись, що у неї відбувається,
що всередині приховує, у що неприховано вірує,
на що з нетерпінням чекає, чого сподівається нишком,
та скільки дублікатів ключів залишила.

Можна відчинити її двері та випросити крихту ніжності, 
вибороти мить уваги, не зазіхаючи на елементи вічності,
ти зможеш зрозуміти окремі деталі,
зможеш зберегти окремі фрагменти,
навіть сказати слова, які мали б втішити.

Але ти не знатимеш причин її сміху, 
не розумітимеш значення її сліз,
вона для тебе завжди буде безгрішною,
нехай за спиною зрадливо горітиме.

Вона наче любить тебе, але й не може серйозно сприймати,
мовчить про втрати людей, що більше не мають значення, 
ця жінка дотику легкого та погляду проникливого,
яка забула про слова любові та жести пробачення,
яка зреклась молитов та клятв, сказаних колись важкими видихами, 
жінка, котрій, здається, назавжди судилося зникнути

та я готовий годинами слухати її сумні розмови, літрами випивати гіркоти її смутку, навіть якщо вони будуть для мене отруйними, навіть якщо допоможуть їй мене забути