Тарас Шевченко, 1840

Думи мої, думи мої,
 Лихо мені з вами!
 Нащо стали на папері
 Сумними рядами?..
 Чом вас вітер не розвіяв
 В степу, як пилину?
 Чом вас лихо не приспало,
 Як свою дитину?..

 Бо вас лихо на світ на сміх породило,
 Поливали сльози... чом не затопили,
 Не винесли в море, не розмили в полі?
 Не питали б люди, що в мене болить,
 Не питали б, за що проклинаю долю,
 Чого нуджу світом? «Нічого робить» —
 Не сказали б на сміх...

 Квіти мої, діти!
 Нащо вас кохав я, нащо доглядав?
 Чи заплаче серце одно на всім світі,
 Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав.
 Може, найдеться дівоче 
 Серце, карі очі,
 Що заплачуть на сі думи —
 Я більше не хочу...
 Одну сльозу з очей карих —
 І пан над панами!..

 Думи мої, думи мої!
 Лихо мені з вами!..