Він говорив їй в спину: «дівчинко, 
Ти ще надто мало їла солі. Твої руки 
Не знають справжньої втоми. Нутро не пекло
Від алкоголю і горя. Ти ще мало бачила.
Мало чула, читала, боялась. Тобі ще жити
І жити, а я помираю живим». Його руки
Тремтіли. Повітря зминалося комом у горлі.
Та він не жалів, ні себе ні її. «Дівчинко, йди…» -
Продовжував він – «для тебе відкриті простори.
Для тебе міста, кав’ярні, смачна випічка, сни.
Неймовірні ідеї, подорожі автостопом…Люби.
Чуєш? Люби свої дні, життя загалом. Гори.
Мені не піднятись у них. Я надто багато бачив, 
Занадто багато любив. Прочитав сотні книг.
Безумно спішив. Вуста обпікав об жіночі тіла,
Серце об відчай, душу об страх. А на твоїх вустах
Ще не було любові, тільки пристрасть і спрага. 
Тобі ще стільки вчитись, дівчинко, стільки пізнати.
Розчаруватись у людях, і знову повірити їм.
Можливо я буду чекати. І, як зморить тебе утома,
Від людської брехні і ласки. Повертайся сюди, пташко.
Я не буду для тебе найкращим, але будеш для мене ти».

©Христина Сирова