Як добре, - думає він, - що я для неї помер,
добре, що вона забула моє ім’я,
добре, що все це сталося саме тепер,
добре, що при цьому всьому не був присутній я.
Добре, що вона вирішила все за нас,
що я не мусив переконувати її не робити дурниць,
не мусив спостерігати, як вона вагається раз у раз,
не мусив при цьому бачити її темних зіниць.
Тепер головне – зникнути, вибравши вірний маршрут,
головне – не повертатись туди, де раніше жив,
головне – не підходити близько до знайомих споруд,
не лякати знайомих, не розчаровувати чужих,
не забрідати до їхніх снів, не торкатись їхніх речей,
не гортати їхніх книг, не пити їхнє вино,
не чути їхнього дихання, не бачити їхніх очей,
не відчувати того, що вони самі не відчувають давно,
Добре, що можна тепер вилітати крізь коминИ,
проходити крізь вогонь, падати у траву,
відчувати плавку матерію, яка наповнює її сни,
помічати в повітрі линви, що тримають її на плаву.
Добре, що смерть не належить ні до надбань, ні до втрат,
добре, що нас не зраджують наші сліди,
що нічого не можна повернути назад,
і нічого не можна втратити назавжди.
Що було? –
зелене тепло,
вечірнього неба помаранчеве тло.
Золоті місяцІ,
блакитні риби в ріці,
чорні тіні на її лиці.