Війна постукала у наші двері,
Хоча її ніхто і не чекав.
Колись про неї десь напишуть на папері...
А зараз і-за неї не один вже голову поклав.

Навколо всі такі німі,
Куди не глянь - усюди перепони.
Чомусь з бідою ми самі,
Й не дійсні тут людські закони.

Закрили рот й звязали руки.
Вбивають, душать з всіх сторін...
Від стогону лиш чути звуки...
А ми чекали добрих змін...

Й хлопчину на війну зовуть,
А там не ті, що вдома зорі...
Незнає ще він, що його убють .
Але сьогодні ніч така прозора...

В цю ніч він мріє про ту дівчину, що дома жде.
Про стан її ,про губи і про очі ...
ЇЇ у серці він навічно збереже
Та перед смертю імя її він прошепоче.

І піде він за Україну битись - 
Спасати інших і розвіювати страх,
А мати тут буде молитись,
Ще відчуваючи його цілунок на устах.

У торбинку дасть йому їди,
Благословить й чекатиме щомиті.
Незнає, що вже час біди,
Що їх нема, герої вже убиті.

Повернуться додому цинкові гроби,
В одному з них і син тієї мами....
І чоловік одної теж уже вдови, 
Українськими накриті прапорами.

І плачуть всі, вони б могли ще жити...
А мати та всміхнеться, бо вони незнають,
Що можна і живих і мертвих теж любити...
"Мій син герой....ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!"