ти думаєш там сонце гріє, бо тут сезон дощів?
думаєш, що твої мрії там є в реальності?
що кожен день там свято, бо тут гори сміття? 
та є різниця між екскурсією і життям.
а кольорова картинка з кінофільму,
заставляє тебе думати, що там ти будеш вільний,
просто реальність навколо не схожа на кінофільм,
та знай, що між чужими, там – ти не будеш своїм.
немає рідних стін, немає щирих очей,
а ти тримаєш небо і терпиш як Прометей,
заради своїх дітей, яким начхати на це,
в них валюта рідніше, ніж мамине лице.
нема куди повертатись, немає відчуття дому,
стареньке фото і скайп лікують твою втому,
ці світи завжди були і будуть незвичними,
як і біль в твоїх очах .
не клич мене, твою печаль я пам’ятаю досі
не клич мене, не залишай в душі свій слід,
не клич мене, твою печаль на серці словом : «досить»,
яке забув сказати я тобі.
пройдуть роки, здається, не так вже й погано,
спогади без сліз і ніби затягнулись рани,
час залікував усе, що було невиліковним,
пам’ять втомилась, але серце завжди є невтомним.
нема дороги назад і не забудеш усе,
нас розділили автостради, мости і шосе
наші шляхи розійшлись, та в нас дорога одна,
звідти там де я є, а тебе нема.
нема тебе, нема
нема чому радіти,
я залишаюсь тут,
ти їдеш на край світу. 
залишені міста, залишені надії,
ти спробуєш десь там, а ми тут тільки мрії.