Пам’ятаєш питаю? – питаю.
Ні, - говорить, - не пам’ятаю.
Пам'ять, - говорить, - це як речі з Китаю – 
їх так багато, що в них немає жодного сенсу.
Що мені з пам’яті? Все одно не воскресну.
І ти не воскреснеш, навіть не розраховуй.
Зима буде довгою.
Готуйся, коли іще не готовий.

Чому, - кажу, - не готовий? Давно готовий.
Бачиш цей чорний бушлат і дим портовий?
Бачиш ці гострі ножі і бойові кастети? 
Я десять років намагався дізнатися, де ти.
Я десять років хотів усвідомити, з ким ти.
Якщо ти нічого не зрозуміла,
можу ще раз тобі повторити. 

Не треба, - каже, - я все одно не зрозумію.
Я все пам’ятаю. Я маю яку не яку надію.
Але що мені з пам’яті? Хіба що зневіра й розпач.
Пам'ять, вона як річ. Пам'ять, вона як здобич –
належить лише тому, кому належить.
В такі сніги завжди починається нежить.

Ну так, - погоджуюсь, - усе пам’ятати – це вже не мало.
Пам'ять, вона як час – в мене її взагалі немає.
Немає спогадів, немає нічних кошмарів.
Я за цей час навіть як слід не постарів.
Маю сумнівні статки, і так само сумнівні втрати.
Хоче підняти дияволу настрій – 
почни давати йому поради. 

В такі сніги починається все спочатку.
Змовкаєш раптом, потім порушуєш власну мовчанку.
Десять років я залишав ці чорні вітрила.
Десять років я забував усе, що ти говорила.
Пам'ять, вона як ти. Пам'ять, це голос і дати.
Завжди можна забути.
Завжди можна згадати.