–  Як  непотрібен  –  я  піду?
Що  я  на  це  сказати  мушу?
Що  усмішка,  як  на  біду,
вже  розтопила  змерзлу  душу?
Що  півгодини  цих  мені
вже  півжиття  не  вистачало?
На  тлі  байдужості  й  брехні
мов  пісня  бесіда  звучала!..
Що  спільна  мова  –  то  є  дар,
який  єднає  і  лікує?
...А  ми  вже  стомлені  від  свар,
і  нам  усім  давно  бракує
порозуміння  і  тепла,
а,  може,  й  трішечки  любові...
А  в  нас  –  проблеми  і  діла,
та  ще  й  біда  напоготові...
(І  де  береться,  навісна?
На  скроні  тіпнеться  прожилка...)
–  Ідіть.
               ...Буяє  вже  весна...
Я  не  така  вже  й  сильна  жінка...