Ти за декілька кроків від мене... Часто.... Я не боюся підійти до тебе.... Але боюся, так, я боюся підійти до тебе
і щось тобі сказати, бо мені здається, бо мені здається твої очі десь так далеко..... І.... Гарячність, нерозсудливість... Тепер,тепер  це теж так далеко, як ти, ні, навіть ще далі... І я вже не знаю, що мені робити.... Ти розумієш, коли я тебе бачу, я або відвожу очі в сторону, або дивлюся на тебе і не можу відвести очей, це все так смішно і дивно, але розумієш, розумієш інакше і бути не може, бо ти красива, бо ти просто красива, хоча я навіть ніколи не говорив з тобою серйозно, тільки привітався чи пожартував... Де ж тут серйозність? Я хотів би пізнати, яка ти, хоча розумієш, яка б ти не була, ти вже мені подобаєшся і це робить зі мною щось неможливе... Я тебе не люблю, ні, я тебе не люблю, для любові треба час, але... Але не погано було б говорити не про тебе і не  про мене, а про нас, ти розумієш....? Ти просто, ти просто вбиваєш мене собою, вбиваєш настільки солодко, що я ладен помирати, помирати і воскресати, і знову помирати, це цікаве відчуття... Неймовірно, неймовірно спостерігати за тобою, коли ти не знаєш, що я за тобою дивлюся... Ні-ні-ні нічого поганого, просто дивитися як ти розмовляєш з подругами або робиш якісь важливі справи... Також, також неймовірно приємно, коли ти кидаєш на мене  біглий погляд... Не знати чи то ти мене боїшся ,чи то ти мене любиш, чи я тобі подобаюся... Ну ти розумієш , ну ти напевно нічого не розумієш, а, можливо,  розумієш навіть більше, ніж я... Ех, доля доля, ну зроби щось, доля.... А ти не роби, це я маю робити кроки, перші кроки, перші кроки завжди роблять чоловіки...
Андрій Ензельт
"Перші кроки"