Я давно вже хотів написати пісню,
Не про те, що було до, а про те, що прийде після.
Пліснява, нема спогадів про ті чудові дні,
І в душі не вогонь, а панують лиш льодові пні. 
Ситуацію з внутрішнім миром залагоджено,
Просто закрили його десь у шлунку, бідолашного.
Весь час неспокій, закрили й мене до остатку днів,
Щоб не заважав жити дітям еліти, закрили в тюрмі.
І всім навколо так весело, радісно, чудесно, гарно,
А мені два уколи туди, далеко під очі загнали.
Допомогло? – ні, просто так треба, як і завжди
Ми робимо подвиги, але чи потрібні вони?
Ви сигнальте до рук, до ніг, до кого хочете,
Мої думки, що народжуєтесь у корі головного мозку.
Та колись я вважав, що ви станете пророчими,
Але ви такі ж потрібні, як і жертви голокосту.

Світла вже не бачити, 
Небо не у вогнях
Душа піде в інші світи 
Блукати собі навмання.

Ярлики понавішуєте, і вам зійде це з рук?
Хай буде так, закриють ваші лисини сотні перук.
Небесний хірург мав давно зробити вам операцію,
Але не ліпосакцію, а просту ампутацію.
Ти скажеш: навіщо я пишу про це в своїй пісні?
Відповідь дуже проста: не подобається – здрисні.
Твій образ повинен зникнути з моєї уяви,
Я надіюсь, що в реальному світі тебе давно вже немає.
О, так, реальний світ, ти ще живий там?
Як же хочеться давно з цієї тюрми вже вийти..
Або просто вити, від того, що став забутий,
Як на смітнику непотріб, який непотрібний людям.
Колись велике майбутнє мені пророчили,
О так, він стане фізиком, він стане над зодчими.
Але, прикро, зовсім не сталось те, що гадалось,
Хто мене пам’ятає – в тих викликаю лиш жалість.

Світла вже не бачити, 
Небо не у вогнях
Душа піде в інші світи 
Блукати собі навмання.