Літак, немов змагун, бере розгін,
Костричить кострубатий, гострий лоб,
Як віл, вдаряє до повітря стін,
Іде в повільний гін, потім в галоп.

Шалений вітер дме від дужих крил,
Нараз підстрибує, дере муслін
Імли та пнеться стрімко в неба схил.

Відштовхуємо землю, наче м'яч,
Рев, гуркіт обіймає нас в кліщі.
Залізний круче, перестань, не кряч,
Не вий! Тріщіть, тріщіть, тріщіть…

Колеса в хмарах — наче ноги в стремю
І вихилюся поза край над мряч,
Аж серце випаде із рук на землю…
 
(Богдан-Ігор Антонич)