бачу траву що померла і не стала по смерті птицею 
бачу тюрму і криницю що мають однакові наймення 

минулі голоси в магнітофоні як руді білиці в колесі 
корабель снігів що у глибоке поле відпливає 
давні сліди білиць відносить на собі 

бачу пам’ять її безпритульну що іде по ріллі навпростець 
що затьмила собою міста 
і снігів кораблі затонулі 

діви блакитних дощів на забутому цвинтарі 
покинуту нею світлицю вимивають у черепі 

шлюбний спів цвіркунів увечері 
і волання сови опівночі 
зазивають її повернутись додому