Виливала жалі сурма.
Ясний соколе, ти високо вже
І тебе на землі нема.
Поміж зорями, лан твій зорано,
Ти за рідний свій край поліг.
Бо любив його, боронив його,
Лиш себе вберегти не зміг.

Синьо-жовтий стяг, бився на вітрах,
Але випав із рук твоїх.
І здригнувся світ, смерть на взлеті літ,
Як багато ти ще не встиг.
Було стільки мрій, та не рівний бій,
І на тілі кривавий мак.

Боже, як хотів, на своїй землі,
Ти відчути свободи смак.
Твоя милая, мов за крилами,
Приховала свою красу.
В думці погляд твій, вже без тебе їй,
Зустрічати нову весну.

Ну а матінка, біля хатоньки 
посадила вишневий сад,
А би й з неба ти, міг побачити,
Повертатись куди назад.
Серце плакало, сьози капали,
І сурма виливала жалі.
Ясний соколе, хоч високо ти,
Та лишився у серці землі.