Слова: Леся Українка
Музика: Леся Тельнюк
            
Ой, здається – не журюся, 
таки ж я не рада,
чогось мені тяжко-важко, 
на серці досада.

Ой кину я ту досаду 
геть на бездоріжжя,
зійшла моя досадонька, 
як мак серед збіжжя;

а я той цвіт позриваю 
та й сплету віночка,
кину його, червоного, 
в воду до поточка:

пливи, пливи, мій віночку, 
до самого моря,
може буря тебе втопить, 
чи не збудусь горя.

Ой піду я в бір темненький, 
там суха смерека,
як розпалю ясну ватру, 
видно всім здалека.

Запалала при смереці 
смолова ялиця;
горить моя досадонька, 
мов сухая глиця.

Розбуялась досадонька 
з вогнем на просторі,
розсипала палкі іскри, 
мов яснії зорі.

Як упаде з гори іскра, 
наче з неба зірка,
та як влучить в саме серце, - 
доле ж моя гірка!..

Лежи ж тепер, досадонько,
тут у серці тихо,
буду тебе колихати, 
чи не присплю лихо.

Притулишся до серденька, 
мов дитина рідна,
буде тобі з мого серця 
колиска вигідна:

що раз вдарить кров живая, 
колиска шибнеться...
Ой спи, дитя, вдень і вночі, 
поки серце б'ється!..

Як упаде з гори іскра, 
наче з неба зірка,
та як влучить в саме серце, - 
доле ж моя гірка!..

Гірка вода в синім морі, 
гірко її пити;
чом я свою досадоньку 
не можу втопити?