Минає день , тече ріка
Вже Сонце не сміється , воно лише зоря .
Пісні забуті попелом летять у небо сіре .
Його блакить зів'яла . Старість пилом .
Північний сум, здригнеться в грудях серце ,
На мить як холодом , самотність доторкнеться .
Було вже все колись , неначе сон дурний ,
Що потім мариться , вважається лихим .
Катує диким і нестримним страхом ,
Нагадує пориви забуття ,
Сльозами пахне , наче чиєсь дитя ...
В пітьмі блукання дахом ...
Порізані слова довкола ,
Якісь фігури на деревах
Хитаються , скриплять , як ті потвори ,
Що в ніч пішли колись ,
Щоб світло вмерло в них .
Вони не вийшли з того мраку ,
коли ти кликав їх прийти назад .
Вони чекали на твій страх .
Твою огиду на цей світ .
Самотність , мати суму ,
прийшла в цей світ , говорить до людей ,
Шукає в них своїх дітей ,
яких вона вже навіть не годує .
Лише обійми з ланцюга готує .
Бере собі все те , що ти позаду залишаєш ,
Що не береш собі і в прірву кидаєш ,
Що зовсім ти не бережеш -
Свій час , який , як річка , упливає.