Душа покидає-облишує тіло 
Й летить вже нестримним птахом 
У простір зимового сивого неба, 
Креслить кола, ширяючи в посвисті бурь. 

Здіймається вгору над темним лісом, 
Білесими плямами скрижанілих озер 
Та неспинно стремить понад хмари грізні, 
Де люта стужа кристалізує зір... 

І зоряний снігопад застеляє вже очі 
Та Всесвіт в єдинім потоці застиг, 
Дерева стовбур тримає дев'ять Світів — 
Він Космос від краю до краю прошив... 

Валькнутом палають дев'ять Чертогів, 
У вічності Ясеня стовбур тремтить, 
Дракон гризе корені йому, Вовк на прив'язі рветься, 
Больверк, Списом до Древа прибитий, висить. 

Там, бачив я, Чорне Сонце в зениті 
Опалює душі бліді, спопеляє їх... 
Кінець та початок втрачають себе — 
Лиш Вічність собі там початок бере. 

- Казав ти, що знаєш де Всесвіту витоки... 
То ж чи знаєш?!