Посіяла людям літа свої, літечка житом,
 Прибрала планету, послала стежкам споришу.
 Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
 Зітхнула полегко – і тихо пішла за межу.

 – Куди ж це ви, мамо?! – сполохано кинулись діти.
 – Куди ж ви, бабусю? – онуки біжать до воріт.
 – Та я ж недалечко... де сонце лягає спочити.
 Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть.

 – Та як же без вас ми?... Та що ви намислили, мамо?
 – А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
 – А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
 І срібло на травах, і золото на колосках.

 – Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злата,
 Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
 Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, –
 Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть!

 Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
 Змахнула рукою – злетіли у вись рушники.
 "Лишайтесь щасливі", – і стала замисленим полем
 На цілу планету, на всі покоління й віки.