Я завжди з повагою ставився до професійного спорту. 
Мені здавалося є якесь вище призначення
в усіх цих гетрах і майках, важких від солоного поту, 
в розбитих фізіономіях, які показує телебачення. 

Діти робітників, котрі живуть на спальних районах, 
сходяться на пустирях за чорними теплотрасами, 
і кожного вечора грають від оборони, 
витоптуючи траву китайськими адідасами. 

Кожен із них хотів би стати нормальним боксером, 
підписати контракт на бої де-небудь у штатах, 
завалити пару кубинців, і стати, зрештою, мільйонером, 
просаджуючи гонорари на ігрових автоматах. 

Стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки
знімали собі на мобіли твоє нагородження. 
Щомісяця відраховувати кошти в дитячі притулки, 
ніколи не забуваючи про соціальне походження. 

Боротися із депресією медичними препаратами. 
Спати із покоївками, битись із репортерами. 
Громити різний непотріб, принесений спекулянтами, 
і заливатись у ліжку золотою мадерою. 

Не засинати без морфію, в’язати зап’ястя бинтами. 
Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах. 
Ставати у залі під грушу й бити її до нестями, 
ніби це справді вона винна в твоїх проблемах.