Я не вибрав Тебе, рідна мати,
Я не вибрав Тебе, роде мій,
І вовік не дано вибирати
Кров свою та оселю-край свій.

Та, якби я таке і мав право,
То би вибрав Тебе, моя Русь,
Я не знаю найвищої слави,
Крім тії, що дитям Твоїм звусь!

Моя, праведна Русь-Україно!
Лиш з Тобою я плачу й сміюсь,
Тут родився, зростав, тут загину,
Лиш для Тебе живу і борюсь!

Лиш Твої волошковії очі,
Золоту сонцесяйну косу
Я кохаю та п’ю донесхчу
І у пісні-пташині несу.

Із краплин материнських молочних,
Із масних свіжозораних смуг
Здійнялось моє серце співоче
Та бунтарський нескорений дух.

Мені сняться степи Оріяни,
І трипільські лелеки-хати,
У душі моїй скіфські кургани
Та князівські черлені щити.

І литавровим громом пульсує
В жилах Дикого поля запал,
Закипає, клекоче, нуртує
Гайдамацької вольниці шал.

Моя сутність в повстанському схроні,
У диму лісових таборщ,
У п’янкому гірському полоні
Та у іскрах домашніх вогнщ.

Де б мене не гонило-носило,
І куди би не звав бій-набат,
Світ, Вкраїно, без тебе немилий:
Я лечу у красу твоїх шат.

Скільки б я не блукав виднокраєм,
Скільки б я не пробув в чужин,
Та не стати мені самураєм ,
І гусаром не стати мені.

Ні спартанським гоплітом сталевим,
Ні тевтонським ландскнехтом не буть,
На зріднюсь ні з орлом я, ні з левом –
Лиш Тризуб Золотий – моя суть.

Голос Крові лунає у грудях,
Благовістом священним дзвенить,
Я ніколи й ніде не забуду,
Хто я є ні на день, ні на мить.

Я – дещиця Великого Роду,
Правди Вишньої вічний солдат,
Непоборного пагін народу,
Вірний страж звичаєвих засад.

Я – нащадок гетьмнів низових,
Я – інок у аскезі в миру,
Я – козак і по духу, й по крові,
Козаком проживу і помру.