Ой ходив чумак сім рік по Дону,
Та не було пригодоньки ніколи йому.
Ой їхав чумак з Криму додому,
Сталась йому пригодонька за всю дорогу.
Сталась йому пригодонька не вдень, а вночі
Занедужав чумаченько, з Криму ідучи.
Занедужав чумаченько, з Криму ідучи,
При широкій доріженьці воли пасучи.
Ой пішов чумак в Самар на базар,
Червоною китайкою головку зв’язав.
Ой упав чумак, упав та й лежить, —
Ніхто його не спитає, що в його болить...
Ой болить в його серце й голова, —
Помирає чумаченько, а роду нема!
Прийшов до його отаман його,
Бере його за рученьку, жалує його...
«Отамане мій, жалуєш мене,
Скидай кожух з мене та укрий мене;
Бери мої воли, вози — поховай мене;
Бери моє срібло, злото — поминай мене!»
Ой скинув чумак свиту і кожух,
Припадає к сирій землі — теплий зводе дух..
Ой скинув чумак із себе й каптан:
«Воли мої половії, хто ваш буде пан?»
Та вдарили зразу у великий дзвін:
Се ж по тому чумакові, що ходив на Дін!
Та вдарили зразу в дзвони уво всі:
Се ж по тому чумакові, що ходив по сіль!
Ой ішли воли та в вісьмерику:
Задзвонили в усі дзвони по тім чумаку!
Ревнули воли у новім ярмі:
Поховали чумаченька в чужій стороні;
Ревнули воли, степом ідучи:
Поховали чумаченька, із Криму йдучи.