О, не журися за тіло! 
Ясним, вогнем засвітилось воно, 
чистим, палючим, як добре вино, 
вільними іскрами вгору злетіло. 
Легкий, пухкий попілець 
ляже, вернувшися, в рідну землицю, 
вкупі з водою там зростить вербицю— 
стане початком тоді мій кінець. 
Будуть приходити люди, 
вбогі й багаті, веселі й сумні, 
радощі й тугу нестимуть мені, 
їм промовляти душа моя буде. 
Я обізвуся до них 
шелестом тихим вербової гілки, 
голосом ніжним тонкої сопілки, 
смутними росами з вітів моїх. 
Я їм тоді проспіваю 
все, що колись ти для мене співав, 
ще як напровесні тут вигравав, 
мрії збираючи в гаю.. 
Грай же, коханий, благаю!