За кого ж ти розіп'явся, 
Христе, сине божий? 
За нас, добрих, чи за слово 
Істини… чи, може, 
Щоб ми з тебе насміялись? 
Воно ж так і сталось. 

Храми, каплиці, і ікони, 
І ставники, і мірри дим, 
І перед обра[зо]м твоїм 
Неутомленниє поклони. 
За кражу, за войну, за кров, 
Щоб братню кров пролити, просять 
І потім в дар тобі приносять 
З пожару вкрадений покров!! 

Просвітились! та ще й хочем 
Других просвітити, 
Сонце правди показати 
Сліпим, бачиш, дітям!.. 
Все покажем! тілько дайте 
Себе в руки взяти. 
Як і тюрми муровати, 
Кайдани кувати, 
Як і носить!.. і як плести 
Кнути узловаті – 
Всьому навчим; тілько дайте 
Свої сині гори 
Остатнії… бо вже взяли 
І поле і море. 

І тебе загнали, мій друже єдиний, 
Мій Якове добрий! Не за Україну, 
А за її ката довелось пролить 
Кров добру, не чорну. Довелось запить 
З московської чаші московську отруту! 
О друже мій добрий! друже незабутий! 
Живою душею в Украйні витай, 
Літай з козаками понад берегами, 
Розриті могили в степу назирай. 
Заплач з козаками дрібними сльозами 
І мене з неволі в степу виглядай. 

А поки що мої думи, 
Моє люте горе 
Сіятиму – нехай ростуть 
Та з вітром говорять. 
Вітер тихий з України 
Понесе з росою 
Мої думи аж до тебе!.. 
Братньою сльозою 
Ти їх, друже, привітаєш, 
Тихо прочитаєш… 
І могили, степи, море, 
І мене згадаєш.