Чом ти, калинонько, та й похилилася? 
Чом ви, матуся, та й зажурилися? 
Чом Сонце в небі та й почорніло? 
Чом босий стою, сорочка біла? 
Маро, бабуся Марено, 
Чорная хустина, уклін тобі ниць! 
Ти, сива, повідай, скажи мені, мудра - 
Чи славно я бився, чи чесно я жив? 
Без меча та надії, 
Без пісень та Богів, 
Чи за сон, чи за мрію, 
Як я бився, як жив? 
Чи не зрадив я Роду, 
Чи ім’я не зганьбив? 
Чи поглянути зможу 
У світлі очі Богів? 
Маро, все відаєш-знаєш, 
Скажи, що сильніше – чи правда, чи страх? 
Чи бити поклони, чи битись до скону, 
За срібло в руках чи за світло в серцях? 
Без меча та надії, 
Без пісень та Богів, 
Проти чорної сили, 
За дітей та батьків! 
Чи не марна та битва, 
Чи потрібна та честь? 
Де той сон, де та мрія, 
Розкажи мені, Смерть! 
“Давно те було. Билися воїн славний 
Та чорний змій, що сто голів мав. 
Як той лицар одну голову зруба, 
У того змія дві вироста. 
Чого ж ти, синку, душу віддав ворогам, 
Про них співав, до них промовляв? 
За що ж бився, що виростив, збудував? 
Що залишив по собі синам?” 
Маро, пусти мне, Маро! 
До світлого Сонця, своєї землі! 
Зведу я палати із чистої Правди 
Для нашого Роду та світлих Богів! 
Без меча та надії, 
Без пісень та Богів, 
Бьються воїни білі 
Проти нелюдів злих! 
А за що вони б’ються, 
Та й не знають самі. 
Ой радіють, сміються 
Чужинецькі боги!