Коли я помирав, тебе не було поряд. Це був ранок, це був грудень і найменше, чого мені хотілося в цей день - відчувати, що всьому приходить кінець. Я би із радістю дивився телевізор, або ж читав книжку, я би із задоволенням вдихав аромат золотистої кипи твого волосся, але натомість я помирав. Людям дарують надію для того, щоби вони жили. Коли надію в них забирають, вони віддають дух свій Всевишньому.

Коли я помирав, на вулиці сірою мрякою ширився світанок. Небо було застудженим, сипав дрібний, надокучливий сніг, десь у підворотні самотнім вовком завивав вітер. Чи був я нещасним, чи був я у відчаї - не пригадаю. Мерці часто не пам`ятають всілякої маячні зі свого життя, тим паче якщо вона пов`язана із почуттями. Мені колись казали, що смерть та розлука - найгірше з десяти тисяч печальних діянь та подій в житті людини. Гірше за це може бути лише смерть від розлуки.

Я не можу сказати, що щось пішло не так чи вийшло з-під контролю. Все цілком прогнозовано: якщо ти покохав, колись неодмінно настане день, коли ти в муках вмиратимеш разом зі своїми почуттями. Немає нічого вічного та все минає - це дві речі, котрі керують Всесвітом від часу його створення. Навіть Творець колись закінчиться - це неодмінно станеться. Тоді зорі поганусть, а світ поглине темрява. Люди, можливо, й переживуть свого Творця, тільки вік по його смерті для них буде недовгим. Де ви бачили, щоби комусь вдалося прожити більше дня бодай без однієї зірки над головою?

Коли я помер, ти навіть не відчула цього. Швидше за все ти снідала смачними круасанами поряд із тим, хто вже незабаром, як і я, помиратиме від твоїх чарів. Був ранок, близько 8-ї, за вікном починався звичайний, як і 364 інших, день і мій Всесвіт вибухав мільярдами дрібних сузірь. Твоє ім`я сотнями повторів зривалося із моїх вуст, я ловив болісні флешбеки і, повір, я хотів би, щоби все це тривало вічно. Але наперекір моїм бажанням, після вибухів все згасло. Мій Всесвіт поринув у темряву, освітити яку було під силу тільки твоїй любові. Але тебе не було. І я помер.

Коли я помер?