Я не бачу більше слів,
Що б збирали все що плине
У душі, немов єдине
Що залишилось — це спів.

І не чую, як летить
Вільним птахом без сумління,
Без речей і без коріння,
Сіра вбивця мить.

Я не втомлююсь повзти,
Пробиваючись крізь грати,
Щоб піднявшись збудувати
Всі зруйновані мости,

Щоб відчути без прикрас,
Мов духмяні дикі квіти
Віють без страху змарніти,
Поки ще є час.

Приспів:
Мов ковдрою білою
Землю укриє снігами,

І сонце, звільнившись,
Розтопить гаї
Із бурхливими річками,

Могутні дерева
І трави розквітнуть,
Вітаючи світанок —

Так світ, прокидаючись,
Знову загоює рани.

Ось поріг і власний дім,
Що зустріне із вітанням,
Ось мільйон речей і пам‘ять
Про роки, прожиті в нім.

Вже немає сил нести, —
Знаєш лиш, що не останній,
Хто вже втратив сподівання
Так само як і ти.

Приспів.

І недри, вдихнувши,
Втамують пронизливий голод,

Повітря змішає
Майбутнє з минулим,
Розвіє їх навколо,

Щоб світ знов піднявся
Міцними новими руками —

Та якось не віриться в те,
Що це станеться з нами.