Старесенька  іде  по  тій  дорозі.
Як  завжди.  Як  недавно.  Як  давно.
Спинилася.  Болять  у  неї  нозі.
Було  здров'я,  де  тепер  воно?
І  знов  іде...  Зникає  за  деревами...
Світанок  стежку  снігом  притрусив.
Куди  ж  ти  йдеш?  Я  жду  тебе.  Даремно.
Горить  ліхтар,  ніхто  не  погасив.

Моя  бабусю,  старша  моя  мамо!
Хоч  слід,  хоч  тінь,  хоч  образ  свій  залиш!
Якими  я  скажу  тобі  словами,
що  ти  в  мені  повік  не  одболиш!
Земля  без  тебе  ні  стебла  не  вродить,
і  молоді  ума  не  добіжать.
Куди  ж  ти  йдеш?  Твоя  наливка  бродить,
і  насіння  у  вузликах  лежать.

Ну,  космос,  ну,  комп'ютер,  нуклеїни.
А  ті  казки,  те  слово,  ті  сади,
і  так  по  крихті,  крихті  Україна  -
іде  з  тобою,  Боже  мій,  куди?!

Хоч  озирнись!  Побудь  іще  хоч  трішки!
Вже  й  час  є  в  тебе,  пізно,  але  є  ж.
Зверни  додому  з  білої  доріжки.
Ось  наш  поріг,  хіба  не  впізнаєш?

Ти  не  заходиш.  Кажуть,  що  ти  вмерла.
Тоді  був  травень,  а  тепер  зима.
Зайшла  б,  чи  що,  хоч  сльози  мені  втерла.
А  то  пішла,  й  нема  тебе,  й  нема...

Старесенька,  іде  чиясь  бабуся,
і  навіть  хтозна,  як  її  ім'я.
А  я  дивлюся  у  вікно,  дивлюся,
щоб  думати,  що,  може,  то  моя

(на вірші Ліни Костенко)