Осінь постійно про тебе нагадує. Павутинками бабиного літа, карим кольором випадкових очей, напівголими каштанами на Хрещатику. Щоранку прокидаюся втомленим. Досипаю сни в метро. Щовечова кажу в подушку: "Завтра все буде інакше. Я зможу. Я знаю. Крапка". Знаєш, що я помітив? Чомусь осінь завжди здіймається від землі вгору - до прозорого неба і там застигає мільйонами частинок,  котрі огортають людину з ніг до голови, даруючи їй незрозумілий лагідний сум. Так сумують за рідним домом, дитинством та близькими. Чому вчить любов? Життю навпаки. Любити те, що вчора ненавидів та ненавидіти те, що вчора любив. Я ненавиджу осінь і люблю море. Дуалізація!..