Я озирнувся назад, мокрий асфальт, поїзд не рушив.
В жанрах фантастики з присмаком віри в очах моїх, серце нестримано душить, так душить.
Зірвані буси, шия покусана,
Чи я припустимо рвуся на стіни, навколо війна.
І в моїх жахах її лапаю цей запах, ці ти папороть.
Скрізь пасмурно так плавно пересікають мости,
Зовсім не звично боюсь висоти,
Тягнуться руки на світло, здається ніколи тебе не знайти.
Стрибок на батуті, стараюсь найвище до тебе піднятись,
і на секунду забути що поряд з тобою ніколи не зможу сміятись.
Виключив світло можливо відчую тебе в темноті,не ефективно
Здається що і надалі в кімнаті ці стіни пусті.
Ці зрізані сни, моменти духмяної, сірої люті.
Пропитані димо, навколо калюжі наповнені ртутю,
З роками забуті, з роками у мене на тебе табу.
Тему закрито принаймі для тебе я виключив звук.

Десь там, загубилися зорі,
А мені б не бачити сну.
Десь там, де залишились двоє,
Де немає табу.

Місцями важко так знайти себе у своїх же власних думках,   
Так я насправді веселий та це тільки на словах.
І я б хотів багато чого повернути назад, 
Та нажаль ніхто не  застрахований від втрат.
Так і живем, забудь про все і йди до кінця,
Усім все рівно як ти, іди не піднімай лиця.
Прохожі вже не усміхаються до тебе,
Тут тільки ти, пустота і сіре небо.
І де би мене не носило, куди би не занесло,
Усі старались зрозуміти мене, нікому не везло.
Я все одно залишусь тим же самим Тарасом.
Можливо я вже близько так, та це не дно.
Насправді кілька друзів щирі такі від дущі,
Насправді так легко стає коли пишу вірші.
Про це запис у пісні знімає мою втому.
Вже ніч я закриваю студію, іду додому.  

Десь там, загубилися зорі,
А мені б не бачити сну.
Десь там, де залишились двоє,
Де немає табу.