Дівчину вродливу юнак покохав; 
Дорожче від неї у світі не мав. 
І клявся, божився, що любить її 
Над сонце, над місяць, над зорі ясні. 
"Тебе я кохаю. За тебе умру... 
Віддам за кохання і неньку стару!" 
Та мила його не боялась гріха: 
Була, як гадюка, зрадлива, лиха. 
Всміхнулась лукаво і каже йому: 
"Не вірю, козаче, коханню твому..." 
"Як справді кохаєш, як вірний єси, 
Мені серце неньки живе принеси". 
Юнак мов стерявся: не їв і не спав, 
Три дні і три ночі він десь пропадав. 
І стався опівночі лютий злочин: 
Мов кат, витяв серце у матері син... 
І знову до милої, з серцем в руках, 
Побіг, і скажений гонив його жах. 
Ось-ось добігає, не чуючи ніг... 
Та раптом спіткнувся і впав на поріг. 
І серденько неньчине кров'ю стекло, 
І ніжно від жалю воно прорекло... 
Востаннє озвалось до сина в ту мить: 
"Мій любий, ти впав... 
Чи тебе не болить?!"