Я думаю, допоки я іще живий,
поки живу – я буду думати,
А далі буде існування,
гірке, бездонне і бездомне…
І я один, зовсім один,
хоча глибоко у мені нас тільки двоє,
Тікаємо під сірий дощ,
бо зупинитись – здатися в неволю.

Я так кволо-кволо
Починаюся, здається, стихійно, випадково.
Я так кволо-кволо
Сліпну, глухну, біжучи, щоб закінчитись казково.

Я викликаю правду у собі,
щоб вимагати того в інших,
Щоб опадати з жовтим листям
і сходити із сонцем літнім…
І я один, зовсім один,
хоча глибоко у мені нас майже троє,
Стрибаємо з вогня у воду,
щоби не здатися в неволю.

Я так кволо-кволо
Починаюся, здається, стихійно, випадково.
Я так кволо-кволо
Сліпну, глухну, біжучи, щоб закінчитись казково.

Я не рахую кроків, ідучи,
мабуть, борюсь за імпульсивне існування.
А кожна втрата забирає сили,
хоча то схоже на досвід виживання.
І я один, зовсім один,
хоча глибоко у мені нас поле бою.
Вповзаємо самі у петлі,
ховаючися від неволі.

Я так кволо-кволо
Починаюся, здається, стихійно, випадково.
Я так кволо-кволо
Сліпну, глухну, біжучи, щоб закінчитись казково.