Парадокси

Примножую мить
Хай – летить?
Затоплюю час –
Він працює не на нас.

Заглушаю страх –
Він тоне на вустах
Стискаю в раменах
Наші обеліски й гобелени

Острівки суші
Океанські струпи
Вбитих риб,
Що їх спіймали й кинули мертвих – углиб
Перевертаються в мені сотнями слів,
Які хтось мав сказати, та не смів.

Згустками совісті 
Потрісканої повінню
Безглуздих слів
Пустих речень
Кілометри заперечень

І знову – мить
Нехай не летить,
Бо встрелений птах
Не воскресне на руках
Він як риби й кити
На дно буде йти.

Знеструмлений час
А він нас
Розуміє?
Війною бриз повіє
Страченими відчуттями,
Легатними стакато
Холодним полум’ям
Нічно-денним  моїм ім'ям.
Туттійним соло,
Ненависною любовю,
Парадоксами-словами,
Надійними мечами,
Що рубають вмить.
Й досі – нехай летить?
Як поранена Птаха,
Що повільно спадає
Оболонкою Неба
В моє море… Так треба?

Зупиняю мить
Хай – летить?
Знаю про час –
Він працює не на нас…