І степ востаннє над рікою
 Ординець міряв головою…
 Все ближче коні, лиця злі,
 Схрестились, скрегнули шаблі,
 Переплелися іскри з кров’ю,
 І знову криком Придніпров’я
 Прошив у жасі людолов.
 Та біснувалась криця знов,
 Шипіла кров, шипіла піна.
 Козак вимощував долину
 Чужинським трупом, як умів,
 Як вчився в Січі і в братів
 На славнім Доні у поході.
 Ординців б’є козак вже в броді.
 Бере ординців переляк:
 - То це шайтан!
 Це не козак!
 Козак всміхнувся в довгі вуса:
 - З шайтанами не вперше б’юся.
 Узнали, що таке козак,
 Якого люди кличуть: Мак. –
 І знову зброя у двобої
 Дзвенить над збитою водою,
 І квасить нелюдів ріка, -
 Не ломить сила козака.

 Та от надходить чорна зрада:
 Дрантя, попихач скрався ззаду,
 Він чином – кат, душею – гад.
 Увесь продався за дукат.
 Тихцем підвів іуда зброю,
 Озвався постріл над рікою,
 І на коня схиливсь козак.
 - Пропав козак! Загинув Мак! –
 Ординці кинулись до нього.
 Козак на них поглянув строго:
 - Ні, не загинув я, кати,
 Поміж людьми мені цвісти! –
 Кати підводять вгору зброю:
 - Твій цвіт, життя вже за тобою,
 Козаче, зробимо отак:
 Шаблями скришимо на мак…-
 Ординці воїна скришили,
 На землю впало тіло біле,
 І, наче зерно, проросло,
 А влітку маком зацвіло…

 Давно ординців і іуду
 В моїм краю забули люди,
 Бо їхній слід – страшний укіс
 Травою мертвою поріс.
 А мак цвіте віки в роздоллі –
 В косі дівочій і у полі.
 А мак цвіте!