Все  йде,  все  минає  —  і  краю  немає.  
Куди  ж  воно  ділось?  відкіля  взялось?  
І  дурень,  і  мудрий  нічого  не  знає.  
Живе…  умирає…  одно  зацвіло,  
А  друге  зав'яло,  навіки  зав'яло…  
І  листя  пожовкле  вітри  рознесли.  
А  сонечко  встане,  як  перше  вставало,  
І  зорі  червоні,  як  перше  плили,  
Попливуть  і  потім,  і  ти,  білолиций,  
По  синьому  небу  вийдеш  погулять,  
Вийдеш  подивиться  в  жолобок,  криницю  
І  в  море  безкрає,  і  будеш  сіять,  
Як  над  Вавілоном,  над  його  садами  
І  над  тим,  що  буде  з  нашими  синами.  
Ти  вічний  без  краю!..  люблю  розмовлять,  
Як  з  братом,  з  сестрою,  розмовлять  з  тобою,  
Співать  тобі  думу,  що  ти  ж  нашептав.  
Порай  мені  ще  раз,  де  дітись  з  журбою?  
Я  не  одинокий,  я  не  сирота,—  
Єсть  у  мене  діти,  та  де  їх  подіти?  
Заховать  з  собою?  —  гріх,  душа  жива!  
А  може,  їй  легше  буде  на  тім  світі,  
Як  хто  прочитає  ті  сльози-слова,  
Що  так  вона  щиро  колись  виливала,  
Що  так  вона  нишком  над  ними  ридала.  
Ні,  не  заховаю,  бо  душа  жива.  
Як  небо  блакитне  —  нема  йому  краю,  
Так  душі  почину  і  краю  немає.  
А  де  вона  буде?  химерні  слова!  
Згадай  же  хто-небудь  її  на  сім  світі,—  
Безславному  тяжко  сей  світ  покидать.  
Згадайте,  дівчата,—  вам  треба  згадать!  
Вона  вас  любила,  рожевії  квіти,  
І  про  вашу  долю  любила  співать.  
Поки  сонце  встане,  спочивайте,  діти,  
А  я  поміркую,  ватажка  де  взять.