Як важко знайти ту границю,
Що ділить чарівні ці ноги і чорну спідницю.
Відбився ліхтар у зимовій калюжі, вивчаючи дивную вроду свою,
Скажу тобі друже, що я її мабуть люблю.
Відбився ліхтар у зимовій калюжі, вивчаючи дивную вроду свою,
Скажу тобі друже, що я її мабуть люблю.

Тому й залишився невипитим чай,
І рветься по швах порожній трамвай,
Гадаючи як проскочити митницю,
Поки не розвидниться.

Вахтерка в гуртожитку тверда наче з криці,
Й не бачить краси в цих ногах і в цій чорній спідниці.
Я пізно виходжу – вона сердиться дуже, усім демонструючи владу свою,
Вона на посту і їй зовсім байдуже, що я тебе мабуть люблю.
Я пізно виходжу – вона сердиться дуже, усім демонструючи владу свою,
Вона на посту і їй зовсім байдуже, що я тебе мабуть люблю.

А в місті нічнім легко так заблудиться,
Якщо у думках лиш ці ноги й спідниця.
Я буду триматися колій трамвайних
І може кордон перетну нелегально.

І гавкає пес – йому також не спиться.
Дурний – він не бачив тих ніг і тієї спідниці.
Та бігає бідний, весь світ проклинає за долю приблудну нещасну свою.
Прости мене пес – ти просто не знаєш, що я її мабуть люблю.
Та бігає бідний, весь світ проклинає за долю приблудну нещасну свою.
Прости мене пес – ти просто не знаєш, що я її мабуть люблю.

Нам так небагато потрібно для щастя:
Мені її погляд, а тобі кусень м’яса.
Та мрії ці наші, мов бульбашки тріскають,
Стає той кордон стіною залізною.