нехай з неба йде дощ безперервно –
людей не випускає з обіймів;
палітрою стануть манжети художника.
мільйони особистих трагедій
сплітають картину міста з ліній,
що б’ються невпинно в руках.

тут звичкою стало кохання,
і кожне зізнання здається обов’язком,
петлею на шиї повисла відповідальність
жертви нещасного випадку,
його співучасника…

світ спиною повернеться –
за високими стінами,
за зачиненими дверима
сонце таким недосяжним здається,
повітря – таким стриманим.