Коли війна вривається у двері,
 Не захистять слова й печатки на папері.
 Потрібно йти, потрібно брати зброю
 І право на життя відстояти в горнилі бою...

 Одна біда пішла на захід, інша прийшла зі сходу.
 І знову сльози, знову страх, знову страждання для народу.
 Знову за спинами визволителів
 Прийшли нові карателі та мучителі...
 То що ж робити - сидіти склавши руки,
 Спокійно дивитися на вбивства та муки?
 Чи, взявши благословення в рідної мами,
 Почати боротьбу - з новими ворогами?

 Поплач за мною мамо, коли я загину.
 За свою землю, за Україну
 Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
 Що я вже ніколи не вернусь додому.

 Тече сльоза, прогорнуючи зморшки.
 І мама молиться - "Хай поживе ще трошки"
 Вже так давно не бачить сина свого
 І ще хоч раз побачити його живого...

 Ти знаєш, мамо, я ще тримаюсь!
 Караюсь, мучусь, але не каюсь!
 Якщо не я - то хто? Зайве питання...
 Для нас це не проста війна - це визвольні змагання.
 Людей женуть на схід, немов худобу,
 Принижують, щоб знищити людську подобу...
 І захиститися у цих людей нема ніяких шансів,
 У них одна надія - на повстанців...

 Поплач за мною мамо, коли я загину.
 За свою землю, за Україну
 Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
 Що я вже ніколи не вернусь додому.

 Пройдуть роки, земля загоїть рани,
 Залишаться в живих поодинокі ветерани...
 А скільки тих, що не прийшли додому,
 Лежать в своїй землі в могилах невідомих...

 Поволі наші сили тануть, і всі ми знаємо,
 Що в цій війні з чужими поки що програємо...
 Хай перемоги наші порівняно малі,
 Та головне, що наш народ лишився на своїй землі.
 Ніхто не знає, хто я, ніхто не знає, де я...
 Тіла загинуть - житиме ідея...
 А наші душі тут - в рідних просторах -
 Волинських лісах, Карпатських горах...

 Поплач за мною мамо, коли я загину.
 За свою землю, за Україну
 Поплач за мною сестро, не кажучи нікому,
 Що я вже ніколи не вернусь додому