Сиджу на підвіконні дивлячися в небуття,
Кава гріє руки, та в в сердці холодно- тебе поруч нема.
Чому навіщо, такий сценарій написали,
Невже ті боги не знали,
Те, як сильно тебе я люблю,
Що лише про тебе мрію, та тобою живу…
Навіщо відстань цю створили?!
Можливо для того щоб сильніше один одного любили?
Та я знаю лише одне:
Закривши очі бачу лише тебе,
Я продовжую вірити, що моє серце не пусте,
Без тебе воно холодне, та з тобою аж пече
Там назавжди посилилося кохання,
Подарило мені новий сенс, подих, зітхання…
Руслана, з тобою, кожен день як вперше,
При кожному слові «кохаю», сильніше б’ється моє серце
Затамовується подих і твої руки дарують мені спокій, тишу, нірвану,
Поцілунок знімить біль навіть з найпекучішої рани…
Дякую тобі за все,
За те, що я твоє, а ти моє,
За те, що об’єднались наші серця,
За новий сценарій майбутнього буття!..
За думки лише про тебе!
Мабудь Бог послав тебе до мене з неба!
Так багато слів, але всього не сказати!
Не заграти, не намалювати, щоб всіх почуттів моїх до тебе передати.
Ти просто знай, що я кохаю тебе одну,
Таку яка ти в мене є, складну чи просту…
Сиджу на підвіконні дивлячися в небуття…
Так до болі гірко, коли тебе поруч нема…