Ой чиє то жито,
Чиї то покоси?
Чия то дівчина
Розпустила коси?

Коси розпустила,
Плечі устелила,
Дівчата, дівчата,
Що я наробила.

Дівчата, дівчата,
Що я наробила...
Козак жінку має,
А я полюбила.

Козак жінку має,
Ще й діточок двоє,
Крається серденько
В дівчини надвоє.

Надвоє, надвоє,
На дві половині...
Ой як тяжко жити
Молодій дівчині.

Вивела вже коня,
Осідлала йому:
– Бери їдь, козаче,
Бери їдь додому.

Бери їдь додому,
Хай сам Бог з тобою.
Як не маєш жінки,
Кохайся зі мною.

Проводжала мати сина у солдати,
Молоду невістку в поле жито жати.
Жала вона, жала, жала — не дожала
Та й посеред поля тополею стала...
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, чом не йде стрічати? —
Не питайся, сину, за тою причину,
Бери топір в руки — зрубай тополину.—
Взяв козак сокиру, та й пішов у поле,
Там де сходить сонце, де росте тополя.
Як ударив вперше — вона й похилилась,
Як ударив вдруге — вона й попросилась:
— Не рубай, коханий, бо я — твоя мила,
На моєму листі спить твоя дитина.—
Мамо, моя мамо, що ж ви наробили,
Що ми так кохали, а ви розлучили
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Не спішіть, дівчата, розпускати коси.

– Є у мене жінка,
Є у мене діти,
Рад би я додому
Соколом злетіти.

Ой чиє то жито,
Чиї то покоси,
Чия то дівчина
Розпустила коси?