нас кличуть, мій друже, 
у нас ампутовано серце,
скорись вже тій стужі, скорись винуватиці болю.
ти знаєш, хто б там не грав тобі скерцо
ти слухай адажіо і грай менуети байдужі.
ти, знаєш, хлопче, багато не скінчених ритмів,
багато ще справ,яких ти не хочеш робити,
та прикро - нема лікарів,хто би викроїв з серця
маленьку планету для нас - особистого вжитку.
нас кличуть.
зітхати ми будемо разом.і потім.
що в нас листопад, падолист, і листів вже на скринці
не сотні, не тисячі, - грець їй, усій тій роботі,
що більшає й більшає в нашій зухвалій столиці.
що нас затискає, стискає, вичіплює з люттю,
з маленьких задушних хатинок, з самотніх будівель,
охоплює крила, згортає в сувої плоттю,
і спалює листя під вікнами наших домівок.
і птиці згорають і тліють . 
їх стільки!,що лиця 
беруть свої ролі мізерні у мо'му снуванні 
і мовчки летять і приносять
 звісток: що кличуть туди, де нема нас
і бути не має
туди, де зостались "би" чи "уже",
чи "колись би", чи "скоро"
та в нас ампутовано серце,яке би тягнулось,
і вірило з сумом, а душі вже стали глевкими,
і я залишуся читати листи байдужі.
 10.11.2013