В степу, ніби вічність розлого широкім,
 На схилі крутому багряного дня
 Закинувши лихо у трави високі
 Козак грає думу на гриві коня. 

 Козак грає думу на березі ночі
 І тирса як хвилі під вітром шумить
 А смерть зазирає в козацькії очі
 Завжди несподівано вічна як мить. 

 Ніхто і ніколи її не зупинить
 На ріднім порозі вона здоганя.
 Закинувши кобзу-подругу за спину
 Козак грає думу на гриві коня. 

 Козак грає думу і смертю об землю
 Звичайний козак вироста в Мамая
 Того, що крізь ночі осліплено темні
 Як образ несла Україна моя. 

 Даремно вдивляючись в обрії білі
 Його виглядає з походу рідня
 Він став Мамаєм і на смерті могилі
 Козак грає думу на гриві коня.