ти знаєш інколи трапляються 
такі миті коли хочеться забути cебе 
коли хочеться впасти долілиць і 
не підніматись ніколи 
іти щоразу по колу ступаючи на ті самі 
граблі й серця 
на ті мілкі провалля які ми ховали 
під сірими снами 
що саме? 
ти хочеш хапати руками 
нестерпне повітря і бачити світло? 
повір незабаром настане вічна пустка 
це така пустеля із псевдоземлею 
яка поглинає усе і всіх 

коли розмовляю з тобою немов би розмовляю 
із богом так часто стається особливо 
посеред п'яної ночі 
і невідомо нікому як цьому зарадити 
чи потрібно шукати виходу чи 
щось кардинально змінювати? 
тому варто змиритись і злитись 
із натовпом сірого пороху 
я дорахую до ста і засну невблаганно 
і тихо щоб дихалось снами і теплими веснами 

наші серця такі неохайні вони увесь 
час мнуться як постіль у нашому ліжку 
щораз нові підніжки 
в багнюку лицем і той процент людей 
які тебе знову не скривдять є нульовим 

хто б що не казав але час є піском 
і коли день догорає як останній сірник 
коли темінь затуляє нам очі своїми руками 
я ловлю себе на думці що дні це не вічність 
що можна ще трохи погратись в життя 
прокидатись коли заманеться щоб 
сонце світило у очі а потім 
посеред ночі ти приходитимеш ще раз 
і щем поміж ребрами буде пекти 

гріховна любов перебродила переболіла і 
стала гіркою як осад у склянці гарячої 
кави 
ми будемо жити неспішно 
роками! 
століттями! 
ми будемо дихати вічно усім на зло 
у цих безмістовних рядках! 
я всотую пилюку і гамір 
помалу так тупим каменем виколюю 
прийдешнім світанкам очі і пошепки 
говорю про ту ніч де я 
розмовляв із тобою 
точніше із богом