А може так не треба, чи варто зупинитись на мить або заплющити очі та вниз не дивитись
Не хочу стати я сірою тінню безмовною з холодними стінами думками ділитись
До самої прірви, до згубного краю ступаю, ногами міряю страх
Та я ще не певний, чи знову повірю словам, що тремтять на губах:

Зупини час. Скільки лишилося нам?
Прожени біль. Знову між нами стіна...

Зачинені двері, застиг погляд на стелі, так дивно, як лунко годинником тікає пульс
І не так вже й цікаво, що стане відтепер, і не важливо не скільки чи впаду або зірвусь
До самої прірви, до згубного краю ступаю, ногами міряю страх
Та я ще не певний, чи знову повірю словам, що тремтять на губах:

Зупини час. Скільки лишилося нам?
Прожени біль. Знову між нами стіна...

Мій біль стане стіною, спробуй розбити, якщо є сили
Не зупинили, час тікає, ще ближче до прірви, а ми не змінили нічого,
Лишилася крихта остання до згубного краю, не вірю, не знаю...
І далі ступаю, на жаль, не помічаючи сенсу, наче згасаю.