Ніхто не згадає смертельно самотніх,
Жорстоко розбитих безсиллям об сміх,
Що впали на днище гіркої безодні,
І вічність вплели в найболючіший гріх.

Не буде ні квітки на темних могилах,
Де час пророкує лавину журби,
Тут янголи плачуть, ламаючи крила,
Повільно холонуть сторічні дуби.

Відречені смертю, з клеймом самовбивці,
Скаліченим тілом у ямі-труні,
Їх душі літають в загубленій висі,
Посмертно забуті, посмертно сумні.